Коли мене запитали на суді, що я робила в наметовому таборі перед штурмом, я відповіла чесно: «Бутерброд». Для друга. З України.
«А в магазині не можна було купити?» — не схвалила мою відповідь суддя. — «Ні». — «Чому?» — «У вас же у протоколі написано. Бо я у той час брала участь у несанкціонованому мітингу з 1-ї до 3.15 ночі...».
Узагалі, слово «штурм» щодо тридцяти наметів звучить якось смішно й по-дилетантськи. Але це й не був розгін табору. Скоріше, його захоплення. Коли Павло раптово сунув мені назад ледь надкушений бутерброд, я, чесно кажучи, навіть не зрозуміла, що трапилося. «Омон!» — крикнули мені одразу кілька людей. Змовкла музика. З мікрофона діджея почулася команда ущільнити живе кільце навколо табору. На тому кінці кілька рядів міліції й спецназу в шоломах відтіснили журналістів, серед яких я стояла не рідше, ніж серед наметів. Якось беззвучно, немов привиди, стали довкола наметів фургони «автозаків». Перш ніж задзвенів мобільний, я зрозуміла, що вийти звідси вже не зможу. До оточених «наметчиків» вибігли хлопці в чорних шоломах, з наколінниками і кийками. Один з них весело обмінювався лайкою з однолітком із нашого табору, махаючи рукою: мовляв, здавайся. Щось звучало з мегафона. Його «перекривав» мікрофон: Валентина Полевікова з команди Мілінкевича закликала міліцію не застосовувати силу.
«Ти де?» — закричав у телефон мій чоловік. «Усередині». — «А я зовні! Виходь. Швидше», — спокійно закінчив він. Але вийти було вже неможливо. Дві години промахавши прапором «Пори» під білоруську й українську музику, під овації людей, під прицілом камер силових відомств, які лякали народ українськими бойовиками, йти нерозумно. Пройшовши через хапуни, чорнобильську зону, місто Грозний, іти дивно. Гаряча точка сама припливла в руки. Тупо жуючи щось смачне, я усвідомила, що моя земля зустріла друга негостинно — він так і залишився голодним через проклятий режим. Мегафон і далі пропонував розійтися. Цікаво, куди? На щастя, шлях до зрадництва був відрізаний. Я не бачила, як спецназ на хвилину зробив на тому кінці табору коридор для «біженців». Потім співкамерники й колеги сказали: не вийшов ніхто. Взагалі. Тільки хлопці проштовхнули дівчат ближче до центру кола. Ми вже встигли розштовхати останніх сплячих.
Коли спецназ почав діяти, у мегафон почулася команда всім сісти на землю. Я сіла на край намету. Стало дуже холодно всередині, хоча півгодини тому мій мінський друг одягнув на мене другу куртку. Причому зі словами: «Давай памолімся! Прабач, Госпадзі, наш народ, які сталінізм адрадзіў, свабоду топча і сракаю так цябе павярнуўся...» При цьому спогаді я недоречно засміялася. Якийсь хлопець узяв мою руку й сказав: «Не бійся». Дотепер не зрозуміла, хто це був.
З мікрофона не припинялися вмовляння «не застосовувати силу проти дітей». Із-за «космонавтів» у шоломах виступив ряд іншого спецназу й швидко пішов на нас. Хлопців, які захищали намети, утворивши живий ланцюг довкола нього, потягли за руки, за ноги, за голову, обличчям до асфальту... Почулися крики якихось школярок. Як розповіли мені через чотири дні, на тім кінці табору стояв замміністра МВС і кричав на бійців: тягти нас у машини він вимагав м'якше. Різницю в способах хапуна я відчула на собі зненацька. Втомившись чекати, поки мене теж схоплять, встала назустріч. Спецназівець смикнув за руку та схопив за голову. Перед нами інший повалив хлопця на землю й тяг до «автозаку» за ногу. «Навіщо ви так тягнете хлопців? Вони ж ідуть самі!!!» — закричала я на свого спецназівця. «А, так ви — дівчина?» — і він відпустив мою голову. «А хто ще?!», — відповіла я. У машину жбурляли людей, вони падали на підлогу, розбиваючи обличчя, зверху по них проходилися кийком. «Обережно, це дівчина!» — крикнув мій спецназівець і поставив мене перед східцями «автозака». Ті, що в машині, опустили кийки. Я схопилася за поручень і ввійшла... сама. Сіла збоку на лавку — мордобій миттєво продовжили. Мат-перемат, крики, гуркіт... І раптом той самий голос: «Обережно, не чіпати!» Люди в масках витягнулися. У машину тихенько вштовхнули дівчину років 16-ти. Я очманіла. Серед сотні юних бійців зі спецназiвських військ виявився єдиний джентльмен. Але багатьох затриманих жінок штовхали, жбурляли, частину просто били! А у хлопців ледве не в усіх на обличчях виднілася кров.
Народ в «автозаках» стояв щільно, як в консервній банці. Якусь дівчину довелося посадити собі на одне коліно. Друга поруч тремтячим голосом запитувала, чи не відпустять нас за рогом і чи не виженуть її з коледжу. Перерахувалися: нас було 56. Поки їхали, чотири рази дзвонив мобільний, я давала інтерв'ю рідним і колегам. Спецназівці сумирно сиділи, не реагуючи на прямий ефір радіо «Воля». На п'ятому вхідному дзвінку мене жорстко попросили виключити телефон.
...У цей час ми вже стояли лицем до стіни. Стіна була знайомою — у дворі прийомника-розподільника, по-народному «Окрестіно». Була четверта ранку. До 6.00, поки ми так стояли, я сто разів подумки подякувала Змітеру Марчуку за його молитву і другу куртку. Потім говорили, що на іншому кінці шеренги дівчата зомлівали, але я це проспала. У буквальному значенні, вткнувшись головою в стінку, навіть сон снився. Але отут я гойднулася назад, ледве не скотившись під ноги міліціонерові.
«Товаришу міліціонер, можна останнє бажання перед смертю?». «Смерті не буде!» – абсолютно серйозно перебиває він. А я лише хотіла просто прикурити. Забігаючи наперед, скажу: треба було кинути з тієї ж хвилини. Бій палінню оголосять всі наші конвоїри на всі чотири дні. Якби одна співкамерниця не придумала робити тютюн із серцевини віника...
Десь до восьмої ранку вони писали рапорти, ведучи нас у кабінети невеликими партіями. Попутно проводили щось схоже на політінформацію «із наїздом на мізки» завченими фразами. Мене запитали, що писати в рапорті: лаялася матом чи кричала гасла. Я дозволила писати, що хочуть, тому що це практично не грає жодної ролі. Вивчивши пакет моїх журналістських посвідчень, їх зарахували до опозиційних або протермінованих. Або які не пройшли акредитацію в МЗС. «Ви не мали права перебувати на площі», — пояснювали мені. За білоруськими законами — так. Але є ще обов'язок, у тому числі журналіста, а на його виконання ніяких дозволів не потрібно. Потім однією ручкою (навіть здається, що одним почерком) пишуться по кілька протоколів на кожного затриманого. Хлопці списують один в одного, як двієчники. У мене нетяжка адміністративна стаття. Я «викрикувала гасла», одного з яких на акції, до речі, не було взагалі.
На першому поверсі весь коридор переповнений народом. У три ряди затримані, поруч з ними так званий куратор у формі спецназу. Люди, що проходять поряд, протискуються крізь чергу. Пізніше ми бачимо, що вона веде до кабінету обшуку й перепису речей, які тимчасово вилучають. І отут я згадую: за пазухою захована жовта косинка з написом «Пора»...
Раніше на мітингах я ніколи не брала до рук прапори. Увечері 23 березня, перед захопленням наметового містечка, це вийшло само собою. Почуття радості й волі, яке важко пояснити і у якому злилося все: і те, що колись не змогла доїхати до справжнього Майдану (українського), і радісні обличчя людей довкола, і навіть те, що саме цей прапор, який тримала я, виявився вищим за iншi.... Чесно кажучи, до цієї хвилини я поняття не мала, як узагалі виглядає прапор «Пори».
Цей прапор зметнувся над усіма іншими у самий останній вечір... Діджеї передавали на честь братнього й вільного народу українську музику. Я танцювала, тренуючись правильно розмахувати полотнищем при поривах вітру. Якісь люди запитували, чи не важко мені, інші — чи не страшно. Я не могла думати про це. Я була тоді абсолютно щаслива — і чомусь це почуття щастя зростало разом із збільшенням червоних вогників включених «кадебістських» відеокамер.
Жовте полотнище над нашим маленьким майданчиком кидало виклик тим, хто депортував iз Білорусі десятки, сотні українців, росіян, литовців, грузинів, поляків... За нас і разом з нами тут стояв тепер увесь світ! Втім сидів, як незабаром з'ясувалося, теж.
...Але повернуся в «Окрестіно» — у приймальник-розподільник.
Моя черга на обшук наближалася. Спецназівці з рапортами вже перестали набридати питаннями: «І чому вам при Лукашенку не живеться?» (від цих розмов деякі дівчата років вісімнадцяти плакали, молодших до шостої ранку відпустили додому). «Студенти серед вас є?» — запитували міліціонери у затриманих. «Уже немає!» — хором відповідали ті. В той час хлопці в погонах запитували в деяких екс-студенток та фактично своїх одноліток телефон, щоб «поспілкуватися в нормальній обстановці». Здавалося, моє покоління хтось змішав із брудом, поділив на дві частини й з розмаху жбурнув один в одного.
«Слухай, куди мені покласти свою хустку з написом «Пора»? Не хочу, щоб відібрали», — запитую в хлопця у чорній формі. «Так це ти?! — пауза. І майже пошепки: — Де інші?».
Я мовчу. Обличчя міліціонерів, які сидять поруч, змінюються. На них відсутня ворожість та осуд. Та, хлопці, «інших» від нас вигнали. Коли приїдуть? Звідки ж я знаю, сподівайтеся й чекайте... Погляди, погляди, погляди... Так здавати речі чи забирати в камеру?
«Покажи, як це виглядає!». Розстелюю жовту косинку на колінах під столом. Сусід праворуч читає, що на ній написано. Стає тихо. «Просто хустка... Зняла із шиї і...». Так маленький символ великого Майдану виявився в тюремному багажі. Прапор же перед захопленням хтось узяв з моїх рук і поклав між наметами. На це важко було дивитися. Але краще це будуть їхні трофеї, аніж наші речові докази.
Оформлення сотень затриманих в ізоляторi затяглося до вечора. Нікого не хвилювало, що ми добу не їли і весь цей час вистояли на ногах, а перед тим кілька ночей майже або зовсім не спали. Тільки після того, як начальство спецназу побачило мої посвідчення, з’явилися ознаки турботи. «Ноги у вас не болять?» Я відповіла, що ні. Перед тим, як розмістили нас по камерах, я сіла на підлогу, підстеливши куртку, сперлась об стіну і провалилася в сон. «До бiса ці відомства із трьох букв, до бiса, до бiса!!!» — думала я. Будити мене ніхто не став.
... У камері з нами сиділа польська журналістка Вероніка Самойлинська. Після зустрічі з консулом вона роздала всім польську шоколадку. Сиділа Наташа Старостіна з Москви. Вона приїхала погостювати до батьків, які недавно переїхали в Білорусь. Інші були співвітчизниці. І я зрозуміла, що найбільше роздратувало владу. Не тільки пісні й танці, не тільки наша «нахабність», через яку ми не запитували дозволу на право жити на своїй вільній землі. Абсолютна більшість, яка протестувала на площі, не належали взагалі ні до яких партій. Партійних баламутів посадили на добу — начебто вчасно, але виявилося — дарма. За що боролися? Ще я зрозуміла, що таке революція. Та ж еволюція, але в рекордно короткий термін. У цьому випадку — адміністративний.
Одній дівчинці вдалося пронести із собою мобільний. Подруга по телефону сказала їй, що по радіо повідомили — всіх затриманих дівчат відпустили додому. У деяких «автозаках» із самого початку на запитання, куди їдемо, відповідали: «У кар'єр». Потім в інтернеті з'явиться переданий із карцеру лист двох активісток: в одному «автозаку» погрожували згвалтувати й закопати всіх арештанток-жінок. Нам такого не говорили, але я пам'ятаю, як рівно шість років тому те ж саме мені обіцяли омонівці (під час масового захоплення журналістів я виявилася одна в «обєз’яннiкє»).
Ми починаємо співати пісні групи «НРМ». З коридору чуються оплески й гучне «Жыве Беларусь!» Підхоплюють сусідні камери. Ми приєднуємося. Тупіт, крики охоронців. У камеру вривається наряд міліції. Старший говорить, що може пустити нам газ і перекрити вентиляцію. Хвилину ми дивимося на нього. «Перестаньте нас залякувати! Уже дістали!» Наряд мовчки йде. Ми намагаємося влягтися спати на дерев'яних нарах та лавках.
Тут раптом польську громадянку виводять. Нас усіх виганяють на перший поверх. Там уже стоять усі захоплені жінки. Перекличка. Сортування за незрозумілим мені принципом: нас розділяють і ведуть у різні машини («автозаки» грiзного вигляду спецнази називають «МАЗами»). «Нарешті наші!» — говорять три спецназівцi в останній машині. Їм набридло чекати. «Наші» звучить краще, ніж «вороги народу». Це щось таки вселяє, хоча поки неясно, що. «Вам пощастило, наша рота — найгуманніша», — читає наші думки один iз них, на вигляд найрозумніший. Нараховую три автобуси, чотири «МАЗи» й один «Уазик». Тобто колона. Коли ми виїхали за ворота «Окрестіно», там стояли люди й махали руками. Вони не могли бачити нас за тонованими вікнами. А от я помітила свого друга: він махав рукою, стоячи у черзі на передачі тим, кого заарештували раніше за нас.
Потім мені розкажуть, що відбувалося в деяких «автозаках». В одному бійці «милостиво» покинули голодних людей один на один з пакетом їжі. Ніхто не може сказати, скільки часу в арештантів паморочилася голова від запахів хліба й шинки. Але за найменшу зміну положення тіла били. Арештанти вирішили, що це була передача для них, а не їжа спецназівців, і поділили по шматочку. «Шляхетні воїни» одразу повернулися, відлупцювали всіх кийками, хлопців покидали один на одного у відсік наприкінці кузова. Потім добивали ще у дворі. «Тих, хто краде у своїх, кримінальники називають «крисами»... Ви — «криси!» — казали бійці. Які ж вони «свої»? І які ж перед ними «кримінальники»?
Це лише один з багатьох прикладів масованого тиску, який чинився на полонених мешканців наметового містечка. В основному тиск був не фізичний, а психологічний. Наприклад, нашому «дівочому» фургону сказали, що «80% ваших хлопчиків виявилися геями». До речі, від нас спецназ не приховував, що ми їдемо в місто Жодіно. «Як цікаво! — потягнув мене бiс за язик. — В «Чорний бусел», чи що?» Дівчатка не знали, про що я. «Найбільш пресовий СІЗО Білорусі». — «Звідки знаєте?» — насторожилися конвоїри. Всю дорогу вони потроху налаштовували нас психологічно: мовляв, будьте готові до «спартанських умов на кілька діб». Цікаво, що свої кийки наші охоронці демонстративно сховали в ящик. Правда, це не перешкодило одному з них, коли колона зупинилася на кільцевій дорозі, щоб розділитися, пожартувати: «Дівчата, ми вже в Куропатах. Знаєте таке місце?» У той же час один із командирів, заглянувши у фургон, зауважив, що нас добу не годували, і поклав прямо мені на коліна пакет. Там був порізаний хліб і булочка з ізюмом. Частина ув'язнених гордо відкинула їжу з рук негiдника. Я ж згадала інший хліб: куплений на базарі в Грозному. І очі голодних солдатиків на блок-посту... Подякувала командиру. Роздала пайку бажаючим не знепритомніти від голоду.
Деяких спецназівців дорогою «їла» совість. Вони мені зізнавалися, як раніше били наших. Напевно, їм не було кому це сказати, спробувати вiдвести свою душу. Я не виправдовувала цих хлопців у чорному. Не погрожувала їм в'язницею після зміни влади. Просто слухала, і разом зі мною слухали заарештовані друзі.
Але ми говорили не лише про серйозне. Не скажу, що завжди розуміли один одного — навряд чи це було можливо. Просто іноді разом сміялися. «Хочу їсти!» — сказав якось один спецназiвець, який чергував уже третю добу. «Ми теж!» — відповів хором «автозак». «Хочу додому, на диван!» — «Аналогічно!» — почулася відповідь. «Міліція — з народом», — флегматично підсумував хтось словами мітингового гасла. За вікном була темрява...
Припущення, що ми потрапили в ізолятор тимчасового утримання Жодинського УВС, підтверджувалося спочатку тільки одним: нас охороняли не представники внутрішніх військ, а міліціонери у звичайній формі. Але відмінність порядків від «окрестінських» тут відчувається відразу.
Перше, що ти чуєш, ступивши на цю землю за колючим дротом, — це вигук: «Руки за спину!» При зупинці колони в'язнів: «Лицем до стіни!» Або команди на зразок: «Не розмовляти!», «Голови не повертати!» До цього дійсно потрібно бути готовим психологічно. Подумки я дякувала за цю підготовку «найгуманнішій роті». От що значило: «Обстановка буде не дуже весела, дівчата...»
Ми звернули увагу наших нових стражів, що на нас тільки складені адміністративні протоколи, судів ще не було. Міліція підтвердила: за законом наш статус — тимчасово затримані. Але ми були в СІЗО. Нас нікуди було запроторювати. Нас потрібно було познайомити із «зековським» життям і цим залякати. І це було добре. Тому що саме в СІЗО нас перестали, нарешті, залякувати, а просто утримували. Крім того, тепер ми точно знали: у списках ми значимося, жарти про кар'єри й Куропати не пройдуть, тим більше що нас тут — мінімум дві сотні.
У першому ж «передбаннику»-підвалі на кожного новачка чекає обов'язковий «шмон». Як у кіно. Руки на стіну, ноги на ширину плечей, куртки розстебнути. Обмацування верхнього одягу, штанів, частини тулуба. Дівчат обшукують жінки — співробітниці ізолятора. Звичайно, приємного мало, але й страшного нічого немає. Запитують про наявність мобільних телефонів, колючо-ріжучих предметів (про шпильку в кишені куртки я вирішила промовчати, і вона нам потім знадобилася; дівчина з іншої камери пронесла навіть маленький мобільник).
Нас ведуть довгими коридорами все нижче і нижче під землю. Стає холодніше. По обидва боки — ряди залізних дверей. На кожному повороті якісь цифри, начебто номери будинків. Але нас ведуть явно не сюди — піднімаємося нормальними східцями на другий поверх.
Два поверхи відведені для політичних в'язнів... Коли всіх розмістили по камерах, почався другий «шмон» — типово тюремний. «Мешканців» кожної камери окремо виводять на коридор, ставлять лицем до стіни, потім невеликими партіями (по троє) ведуть в окреме приміщення. Там потрібно роздягнутися догола. Кожну зняту річ, окрім взуття і нижньої білизни, переписують на окремі для кожного бланки. Усіх просять двічі присісти й устати. Під час цієї «фіззарядки» коротко розповідаємо жінкам у формі, як відбувався розгін наметового містечка. Ви б бачили їхні очі... Тим часом хтось проводить обшук у нашій камері. Забирають свіжий номер якоїсь офіційної газети. Не пам'ятаю, хто її дав. Прочитати замітку про себе, «наркоманів і алкоголіків», ми так і не встигли.
Нам попалася досить простора, метрів на двадцять, камера № 96. Восьмимісна, але ми жили там вшістьох. Було навіть місце потанцювати під радіо або повіджиматися від підлоги. Єдине, що цьому заважало – брак повітря при фізичному навантаженні. Тепер про меблювання. Посередині — забетоновані стіл і дві лавки по обидва боки. Із трьох сторін — чотири двоярусні «шконки»... втім, це не нари, просто ліжка з дуже твердою, негнучкою сіткою зі шматків металу. На кожному спальному місці є матрац, хоча й товщиною з мою тонку куртку. Є також ковдра й невелика подушка. Жорсткувато, але можна ще підстилати куртки-светри! Виспатися за весь тиждень мені вдалося просто на славу. Якби не проміжна ланка «Окрестіно», у плані праці й відпочинку мій тиждень виглядав би ідеально.
Кожному в камері видали постільну білизну, «вафельний» рушник і металеву кружку без ручки. Кружки ми поставили на невелику металеву полицю. Є ще стінна шафа, також металева. В іншому куті — туалет, без кабінки. Він відділений тільки цегельною стінкою висотою близько метра. Це найбільш незручне й психологічно неприйнятне в усьому антуражі в'язниці місце. Хоча, як говорять, теж звикають. Є ще віник, смітник, раковина з краном (гарячої води в камері немає). Для вмивання видали два невеликi шматки на вигляд господарського мила. Воно має запах йоду й ще чогось дуже кислого — можливо, не відомої мені дезінфекції. Замість туалетного паперу — кілька чистих «амбарних книг» із бланками, призначених для оцінок явки співробітників МВС на якісь заняття. Може, з ідеології? Недарма ж папір виявився таким лощеним-лощеним...
Вікна камери в гратах із двох сторін, плюс зовнішні жалюзі. Але не герметично щільні: якщо трiшки вигнутися, можна побачити шматочок НЕБА... і частину стіни з дахом навпроти. За їхнім освітленням я навчилася розуміти, яка погода й приблизно котра година. Адже наші годинники й телефони вилучили, а радіо говорить непостійно й часто неголосно. Світло горить цілодобово: вдень — лампочка під стелею, після відбою (так і не зрозуміли, о котрій він годині) — «каганець», більше тьмяна лампочка над дверима. У важких металевих дверях є вічко й щілина для нагляду за нами в камері, а під ними — віконце для подачі їжі. Вічко й засклена щілина можуть відкриватися скільки завгодно разів на добу, хоч щохвилини. Їжу подають три рази на день у металевих мисках. На обід першу і другу страву дають по черзі. Раціон нагадує про піст. Сніданок — каша з маслом нез’ясованого походження, чверть білого хліба на особу і півкружки чаю, неміцного, але солодкого й гарячого. Якби щоранку давали не те саме й більше чаю, було б навіть терпимо. Обід — повна миска досить смачного супу (от його нам давали в різноманітному виконанні!), потім миска каші з невеликою кількістю м'яса. Але — ніякого компоту! Тішило, що хоча б смак води у крані можна було стерпіти. Щодо вечірньої трапези, то вона в нас проходила під гаслом «вечерю віддай ворогу». Щовечора, принаймні, під час мого перебування в установі, давали «бігос». Співкамерниці розповідали, що таку назву має польська національна страва, але наша — ближче до армійського аналога. Це така кисла капуста, яку довго варили, і тому вона дуже м'яка, та ще й у власному соку, ще більш кислому. Єдиний вихід, щоб це спожити, сік від «бігосу» виливати в раковину і їсти саму капусту, доки вистачить сил на цю гидоту, з максимальною кількістю хліба. А от хліба було повно. Як жартували мої співкамерниці, вислів «сушити сухарі» безнадійно застарів. Нам щодня давали три величезнi шматки, ми з'їдали близько половини. Дев'ять політичних в'язнів-протестантів узагалі з першого дня оголосили голодування. Після засудження на 7 — 15 діб голодувало вже не менше 20 чоловік. Найгірше було курцям. Як повідомили по секрету міліціонери ще під час нашого перебування в «Окрестіно», у них була вказівка «не давати курити». От яка сильна турбота режиму про наше здоров'я... Не можна не відзначити, що некурящі були більш вільними, ніж ми. Я вирішила нічого не просити й дочекатися передачі, в тому числі з цигарками, після суду, числа 28-го (ще не знала, що мене відпустять). Може, до того часу перехочеться курити? Але дівчиська з тусовки патріотичних панків сприйняли буквально жарт одного охоронця на тему «курить віник». Якщо додавати в «тютюн» з віника висушений лавровий лист, виловлений з «бігосу», цигарки виходять дуже навіть нічого. Ми вирішили їх запатентувати: «Чорний бусел — лайт». Хочете «суперлайт». Тільки дістаньте ще шматок синтапону з куртки й зробіть з нього фільтр. І зрозумієте: життя прекрасне.
Будять в'язнів о 6.00 включенням державного гімну по радіо. На всю гучність. В перший ранок при побудці надовго відкрилося вічко в дверях. Їм була цікава наша реакція на гімн. «Добрий ранок усім! Прийшов новий день — День Волі!» — крикнула я, вискакуючи зі своїх ковдр із куртками. Усі відразу прокинулися. День Волі! Сьогодні ми чекали новин (і дочекалися — по вентиляції, від камер 95 і 93; інші нам розкажуть спецназівці на шляху в суд через два дні). Звучить державне FM-радіо «Сталіца» з його новинами в стилі «зрозумій все навпаки». Зате із відмінною музикою. Російський, білоруський, український рок, зразки англомовної поп-і рок-класики та лише іноді — російська попса. З газет нам видали почитати тільки номер «Радянської Білорусі» за 28 червня 2003 року. Всім камерам один той самий! Можу лише припустити чому. У нашій, 96-й камері, газета викликала резонанс. Почавши від нудьги читати вголос статтю про жінок-терористок, ми захопилися й задискутували. Тема чеченської війни стала провідною, обговорювалася на підвищених тонах. Ми перекрикували одна одну протягом двох годин, хоча уже був відбій. Нам не заважали. Я розповідала про відрядження, дівчина-панкерша — про теракти на фестивалі «Крила». Ми засуджували тероризм, але кожна якось по-своєму. З коридору не чулося ні звуку! Уявляю, як цим людям у погонах хотілося порушити правила й увійти до нас поговорити на цю тему... До речі, нам таки дали штук п'ять цигарок на всіх після цієї суперечки, а саме слів Аньки-панкершi: «Так ми ж за вас воювали!» Анька мала на увазі Жовтневу площу.
Уже не знаю, чи виконала адміністрація обіцянку видавати з понеділка книги з бібліотеки. Олівець, щоб розгадати кросворд, не дали, хоч як ми вже просили. Сусідній камері пощастило більше: дівчата знайшли в куті стержень від ручки і писали камерний щоденник. А нам довелося писати згорілими сірниками й таблеткою активованого вугілля, виданого ще раніше на прохання однієї дівчини. Треба сказати, жінка-лікар ставилася до нас дуже уважно. Вона кілька разів за першу добу запитала, чи не болить щось, чи немає в когось температури. А чи немає вагітних, запитувала відразу, перед першим обшуком при вході.
На відміну від «Окрестіно», де люди прокидаються в камерах від холоду, у Жодинському СІЗО нормальна температура. Тут водять на прогулянки (нас встигли зводити один раз у цей сірий дворик із загратованою стелею, яку я бачила в серіалі «Зона»). Водили й у душ, причому з нормальним господарським милом, а не кислим. Усе псувало вічко на дверях, але за ними стояла жінка у формі. Чоловіки у формі проходжувалися із замисленими обличчями. Вони, на відміну він нас, уже знали про наслідки відзначення нашими однодумцями Дня Волі у центрі Мінська, а саме про вибухи шумових гранат і заклик Козуліна взяти штурмом «Окрестіно». Ми знали лише «з вентиляції», що «дуже багато людей на площі», «багатьох побили й затримали», «усі знають, що ми тут».
Ставлення охорони й адміністрації до нашого брата, політв'язня, на моїх очах еволюціонувало — у бік м'якого співчуття, навіть мовчазної підтримки. Як сказали ті, хто сидів не перший раз, «мєнти тут набагато кращі, ніж на «Окрестіно». На другий день я перестала тримати руки за спиною, на третій — міліція заговорила з нами по-білоруськи. Хоча не можу сказати, що всі ми постійно висловлювалися рідною мовою. І взагалі, де ще побачиш таких різних людей, об'єднаних однією ідеєю? От смиренні євангелістки, а от відірвані панкершi. От журналісти, що приїхали в чужу країну розповісти про неї правду, а от ціле сімейство, у повному складі заарештоване. Як у тій рекламі: ми такі різні, і все-таки ми разом».
...«Навіщо ж ви, мама двох дітей, ходите там, де вас можуть убити?» — запитала суддя. «Ви маєте на увазі, що всіх, хто перебував на площі, потрібно було вбити?» Хвилина мовчання. «Може бути, ви просто мали на увазі, що влада була готова застосувати зброю?» Було так тихо, що чувся шорох стержня, яким судовий секретар строчив протокол.
«Дуже погано, — нарешті почала суддя, сухорлява літня жінка із світлою стрижкою, — що ви ходите куди попало, не подивившись по телевізору, що діється». — «Мені немає необхідності дивитися телевізор. Я все бачу на власні очі». — «Ваша провина підтверджується цими рапортами», — вона показала знайомі листочки, написані однією ручкою й одним почерком. «Так, бачила я ці рапорти...» Чи знає ця жінка, хто був їхнім співавтором? «Ви тягнете мінімум на десять діб арешту. Але я не маю права саджати вас на доби. Ви — мама». На запитання, як штраф, приписаний мені, і відсиджування чотирьох діб узгоджуються із законодавством, суддя втомлено відповіла: «Можете скаржитися в прокуратуру. Вам добавлять!»
Замість «лицем до стіни» мені сказали «постійте бiля віконця». Ще близько трьох годин нас, двох оштрафованих, що відсиділи, i «мамаш» не відпускали. Причому другій «уклеїли» штраф учетверо більший, аніж мій. Довелося йти в «автозак», їхати забирати речі з «Окрестіно».
Тепер «Мази» лякали народ поодинці: щоб колону не бачили люди біля розподільника, частина машин ховалася в приватному секторі.
У дворику мінського ізолятора до мене обертаються знайомі особи. «Вас відпустили?! Які ж ви замучені за ці чотири дні»... Хто з нас тепер у більшій несвободі? Ця ваша чорна форма з жовтими лiтерами... Забувши про довгоочікувані шнурки від черевиків, лізу всередину повернутої сумки.
Жовта косинка «Пори» з чорними лiтерами спокійно лежить на дні!
