Поўная перамога рэвалюцыі

Віктар Юшчанка выбраў варыянт цалкам разбуральны для ягонай прэзыдэнцкай папулярнасьці. Але той, што дазваляе будаваць адзіную палітычную нацыю ўкраінцаў і зьвязаць асноўныя палітычныя сілы краіны сыстэмаю супольных мэтаў.

Перший серйозний, справжній крок до створення єдиної української політичної нації зроблено.

Віктор Янукович став прем’єр-міністром при президенті Вікторові Ющенку.

Конструкція «Ющенко - президент, Янукович - прем’єр» обговорювалася ще до помаранчевої революції.

Пам’ятаєте круглий стіл на цю тему, що відбувся в напруженому передреволюційному Києві 19 жовтня 2004 року, за місяць і 3 дні до початку Майдану?

Тоді лідер «Нашої України», який сумнівався у своїй неминучій перемозі, подібного варіанту не виключав.

Офіційний спадкоємець Леоніда Кучми, що свято вірив у свій неможливий успіх, відмовлявся й думати про такий альянс із опонентом.

А зміст альянсу був уже тоді очевидний: уникнути лобового аварійного зіткнення між Центрозаходом і Сходопівднем України. Почати будувати одну політичну нації замість двох.

Янукович уперше погодився бути прем’єром у Ющенка на четвертий день Майдану - 25 листопада 2004-го.

Переговори від імені «помаранчевого табору» вела тоді Юлія Тимошенко - вона стала б у такому уряді першим віце-прем’єром.

Але компроміс не склався: раптового примирення символу свободи з лідером «банди» не прийняв би багатосоттисячний Майдан.

І все-таки - чому бути, того не минути. Віктор Янукович повертається в прем’єрське крісло. І аж ніяк не всупереч - а саме завдяки Помаранчевій революції.

Цілком помаранчевий Янукович

Саме революція створила якісно нову політичну культуру, яка і дозволила опозиційній в той час Партії регіонів виграти парламентські вибори-2006.

На шляху свого прем’єрського повернення Янукович повною мірою скористався і постреволюційною свободою слова, і реальною змагальністю політичних суб’єктів, і правами опозиції, які нічим не поступаються правам влади. Всіма тими благами, які приніс Україні її майданний президент.

Чи можна уявити собі зворотну ситуацію: в 2004-му президентом стає Янукович, а через 15 місяців опозиція перемагає на виборах у Верховну Раду й формує уряд? Навряд чи.

Зараз деякі навколокремлівські шавки почнуть дзявкати щось про «реванш», про «розплату за Майдан». Пусте! Янукович-2004 і Янукович-2006 - два зовсім різних політики.

Перший вірив тільки в правильний підрахунок голосів по-ківаловські й у те, що проти лома влади немає легального політичного прийому.

Другий - пройшов школу дійсної опозиції й навчився вигравати в чесній боротьбі, за нормальними демократичними правилами. Януковичу сучасного зразка вже не прийде в голову дзвонити на телеканали й вимагати, щоб там не показували Юлію Тимошенко, або відправляти в ЦВК мільйон-другий заздалегідь заповнених бюлетенів - Віктор Федорович знає, що в пореволюційній Україні подібне теоретично немислиме й практично неможливе.

Кампанія по наданню російській мові офіційного регіонального статусу, відносно жорстка позиція Партії регіонів по НАТО (вступати в альянс тільки у випадку позитивного результату відповідного референдуму) - теж прямий результат Майдану.

Адже це революція пояснила «регіоналам», що передвиборчі обіцянки треба все-таки виконувати, тому що народ - не бидло, а співтовариство відповідальних виборців.

Якби 21 місяць назад Майдан не перешкодив би класичній пострадянській операції «Спадкоємець», Вікторові Януковичу ніколи не довелося б пам’ятати про свої зобов’язання.

І в благословенне всепрощаюче НАТО йшли б без усяких референдумів, і російську мову засунули б у політтехнологічний відстійник до нешвидких виборних часів.

Віктор Янукович розуміє, чому й за що він повинен дякувати Майдану. І говорить. «І дуже важливо, що саме в 2004 році люди вийшли на майдани і на площі. Ми з вами всі були не тільки свідками, але й учасниками тих подій. Про що казали люди? Вони казали про справедливість, люди казали про краще життя, про свободу... Це те, про що ми в своєму житті мріяли і мріємо. Ми хочемо будувати справедливу країну, ми хочемо будувати незалежну, демократичну країну.І що сталося після 2004 року? Перш за все, пішов процес очищення». (Виступ на Круглому столі в Секретаріаті президента 3 серпня).

Герой для підручника

Важче всього зараз, безперечно, Вікторові Ющенку. Багато колишніх соратників і виборців звинувачують його в зрадництві. Блок «Наша Україна» розколотий і навряд чи збережеться в новітній електоральній історії країни.

З усіх боків - настирливі вказівні пальці, хрипкі смішки й голоси: слабкий, не витримав, злякався, програв.

Звичайно, оптимальний для себе й України варіант - уряд «великої коаліції» НУ + ПРУ + СПУ з прем’єром Юрієм Єхануровим - Ющенко упустив.

Тому що треба було не кокетувати й не лукавити, а прямо заявляти про бажаність «великої коаліції» ще у квітні. Тоді б усе вийшло якнайкраще, і Янукович, перемагаючи екзистенціальну образу, поступився б заповітним прем’єрським постом.

Але й гіршого президентові вдалося уникнути.

Найгіршим варіантом стали б, безумовно, дострокові вибори. Вони не просто поставили б під великий сумнів життєздатність української демократії як такої.

Але – стали б першою прямою твердою сутичкою двох мегарегіонів країни, війною, у якій Центрозахід і Сходопівдень прагнули б не до миру, а до повної кривавої перемоги один над одним.

Оспівана Юлією Тимошенко «двопартійна система» фактично б перетворила Верховну Раду в Сенат - збори представників регіонів - і знищила б суб’єктність центральної української влади.

З моменту створення двопартійної системи Україна недвозначно рушила б у напрямку створення двох політичних націй під одним формальним державним дахом. Зрозуміло, що політиків, які люблять тільки свою власну необмежену владу, такі піднесені дрібнички мало цікавлять.

Але розсьорбувати руйнівні результати дострокових виборів країні довелося б набагато швидше, ніж здається на перший політичний погляд.

Дуже небезпечним, з погляду результатів і цінностей Революції, був би й негативний результат N 2 - прем’єрство Юлії Тимошенко.

Тверда авторитарна проводирка БЮТ протягом року-півтора помножила б на нуль і фірмову постмайданну свободу слова, і право опозиції по-дорослому боротися з владою.

Причому робилося б це, безумовно, під квітчасту брехню про захист ідеалів Майдану, і багато мільйонів ідеалістичних громадян - повірили б, на жаль.

Віктор Ющенко вибрав варіант, цілком руйнівний для його президентської популярності. Але той, що дозволяє будувати єдину політичну націю українців і зв’язати основні політичні сили країни системою спільних, невідокремлених цілей.

Президент підставився під шквал ворожо-дружніх ударів, щоб відвернути небезпечний удар від держави на і’мя Україна.

Що це - сила або слабість? Мудрість або нікчемність? Завтрашній підручник історії дасть відповідь.

Універсальна політика

Багато учасників і спостерігачів подій стверджують, що Універсал національної єдності ніколи не буде виконано.

Ми вважаємо зворотнє. Універсал буде виконуватися, оскільки в цьому - єдина гарантія стабільності сформованої влади. А значить - національна єдність із пропагандистського фантома, що не відкидає полуденної тіні, буде поступово перетворюватися в реальну живу історичну істоту.

Втім, один результат підписаного Універсалу вже очевидний. Це - сам текст Універсалу, з непромокаючими підписами партійно-урядових сторін.

Тепер очевидно, що програма становлення єдиної української політичної нації може бути сформульована й навіть покладена на папір.

Це значить, що українська політика відтепер має право не існувати в термінах і категоріях війни однієї частини країни з іншою з метою остаточної перемоги Сходу над Заходом або навпаки.

З моменту формування Уряду національної єдності Ющенко і Янукович приречені вести всі регіони України до однієї нероздільної мети. А це значить, що помаранчева революція таки перемогла.

Тому що вона хотіла національної єдності й жадала від політиків волі до такої єдності.

Альянс учорашніх непримиренних суперників буде досить міцним. Хоча б завдяки загальному сильному ворогу - Юлії Тимошенко.

Лідер БЮТ відтепер стає головним українським контрреволюціонером. Вона буде працювати на роз’єднання, на відтворення «доуніверсальної» політичної культури перманентного протистояння Центрозаходу з Сходопівднем.

І навряд чи захоче й зможе дочекатися 2009 року. Тимошенко боїться переповзання з шаленого образу Беназір Бхутто в манірну нішу Маргарет Тэтчер.

Тому буде прагнути до дострокових выборів - парламентських або президентських. І використає для цього всі доступні їй можливості, системні й несистемні.

Ми побачимо й архіви, які доводять, що ніякого отруєння Ющенка не було й у спомині. І судові рішення про перерахунок багаточисленних голосів.

Залишається лише побажати Ющенку і Януковичу, щоб їхній ненавмисний альянс не тріснув під натиском настільки сильного й відчайдушного ворога.

Олеся Яхно, Олексій Мушак, Станіслав Бєлковський, ІНСУ, для УП, «Українська правда»